Ниська йду домів, ми путь перелізать колорадський жук.
Єден.
Позераву на нього, шкода ми стало, айбо доста сумний.
Я ся го звідаву:
- Но што, цімборе, як ся маєш?
А вун такий:
- Та нич. Журю ся.
- А чом ся журиш? - знов питаву.
- Пак зима скоро, чого. - Отвічає той. - Тіпа, вінтер із каминь.
Вун позіхать так тонко. І позерать на мою ногу на дорозі.
- Ой, то перебач... Но йди лем, сегинь.
Я забираву ногу, вун собі лізе дале. Таке все колорадське. Жук, жук, мізки жучьї, айбо розуміє, што зима з такими не фіглює.